кожен вірш
то цвинтар
слів
і я похована
десь
там
під стосами
паперу
безкінечністю
символів
образів
знаків
нерівним
почерком
зв'язані руки
єдиною
буквою
продиктовані
строфи
навіщо?
для кого?

Читати далі →

ніч
накрила
місто
синім
оксамитом
по дахах
навшпиньки
підіймаюся
на сцену
побиті
ліхтарі
софіти
тьмяні
у вічній
клітці тіла
я незграбна
актриса
рвуть
перепонки
оплески
нещирі
і крики
мертв...
Читати далі →

тіні
в тумані
втрачають
чіткість
думки
конденсатом
по вчорашньому дні
мої сльози
не добігли
до тебе
сталактитами
в затхлих
печерах
покійної зими
нема
ні я
ні ти
Читати далі →

звук неминучості
глушить
ламає кістки
викручує нерви
сичить
як в кубічному 
метрі
дві тисячі
змій
з дитячих
кошмарів
що нігті
гризуть
замість мене 
Читати далі →

усе земне
помирає
з криком
волаючи про допомогу
важко дихає
кігтями дере
скидаючи
зміїну шкіру
показує обличчя
тисячі дияволів
невиразних
і непомітних
в безконечному
повторені
вічного нині
тих
що прикидаються
хлібом...
Читати далі →

тримайся за мене. прийми мене за точку опори. не вір їм. нікому. вони нас ненавидять. всі. хочуть посадити в клітки і виставити на показ і посміх. я гублюсь, щоб не бачити їхні ненависні ненавидячі очі. вони не вміють це приховувати. я так не можу....
Читати далі →